2 жовтня виповнюється 36 років від початку Революції на граніті. У 1990 році на тодішній площі Жовтневої революції в центрі Києва українські студенти встановили намети, оголосили голодування та висунули радянській владі політичні вимоги.
За два тижні акція переросла у масштабний протест, до якого приєдналися студенти, громадські діячі, депутати та тисячі киян. Молодь вимагала відставки голови уряду Віталія Масола, нових парламентських виборів, відмови від нового Союзного договору, націоналізації майна Компартії та служби українських призовників переважно на території республіки.
До проголошення незалежності України тоді залишалося менш як 11 місяців. Революція на граніті показала, що організований ненасильницький протест уже здатен змусити радянську владу до переговорів і політичних поступок.
UA.News розповідає, чому восени 1990 року українські студенти вирішили піти на голодування, як був організований протест, чого вдалося домогтися та чому Революцію на граніті згодом почали називати одним із попередників українських Майданів.
Радянський Союз уже починав розпадатися
Революція на граніті не виникла на порожньому місці. Наприкінці 1980-х Радянський Союз переживав одночасно економічну, політичну та ідеологічну кризу. Політика перебудови Михайла Горбачова мала оновити систему, проте натомість відкрила проблеми, які десятиліттями приховувалися цензурою та репресивним апаратом.
Гласність дала можливість публічно говорити про Голодомор, політичні репресії, русифікацію, Чорнобильську катастрофу та інші теми, які раніше були фактично забороненими. Почали виникати громадські організації та політичні рухи, які вже не контролювалися Комуністичною партією.
Одночасно руйнувався радянський блок у Центральній та Східній Європі. У Польщі до влади прийшли представники «Солідарності», восени 1989 року впала Берлінська стіна, змінилися режими в Чехословаччині, Болгарії та Румунії. Приклад сусідніх країн демонстрував, що комуністична система перестала бути непорушною.
В Україні одним із головних символів змін стали вибори до Верховної Ради УРСР у березні 1990 року. Вперше вони проходили на альтернативній основі, і хоча комуністи зберегли більшість, у парламенті сформувалася демократична опозиція — Народна Рада.
Ще важливішою стала Декларація про державний суверенітет України, яку Верховна Рада ухвалила 16 липня 1990 року. Документ проголошував верховенство українських законів, право на власні збройні сили, економічну самостійність та інші елементи майбутньої державності. Проте на практиці Україна продовжувала залишатися частиною СРСР. Москва готувала новий Союзний договір, який мав реформувати радянську державу та закріпити новий формат відносин між республіками.
Для значної частини української молоді це означало ризик того, що проголошений суверенітет залишиться лише декларацією. Саме тому студентські організації вимагали не поступового реформування Союзу, а значно радикальніших політичних змін.
За даними Українського інституту національної пам’яті, підготовка майбутньої акції почалася задовго до 2 жовтня. Основними силами стали Українська студентська спілка та Студентське братство Львова, активісти яких уже мали досвід організації протестів та політичних кампаній.
Акцію готували майже конспіративно
Організатори розуміли, що влада може спробувати зупинити протест ще до його початку. Тому підготовку проводили обережно, а студентів зі Львова відправляли до Києва невеликими групами, щоб не привертати зайвої уваги правоохоронців.
Квитки купували по кілька штук, учасники рухалися різними маршрутами, а деталі майбутньої акції знало обмежене коло людей. Спочатку протест планували проводити ближче до Верховної Ради, однак урядовий квартал контролювала міліція. Ще 11 вересня парламент заборонив проведення масових заходів у радіусі одного кілометра від будівлі Верховної Ради. Тому місцем протесту стала площа Жовтневої революції — величезний відкритий простір у самому центрі Києва.
2 жовтня студенти розклали на граніті матраци та спальники, встановили перші намети й оголосили голодування. Саме через гранітні плити площі акція згодом отримала назву, під якою увійшла в історію. Співголовами протесту стали Олесь Доній, Маркіян Іващишин та Олег Барков. Усередині табору швидко сформували власну систему управління. Працювала Координаційна рада, діяла охорона, медична служба, пресцентр, відповідальні за господарські питання та зв’язок із громадськістю.
Ця організованість була критично важливою. Голодування тривало багато днів, стан частини учасників погіршувався, тому медики регулярно контролювали їхнє здоров’я. Одночасно потрібно було підтримувати порядок у таборі та не допустити провокацій. Навколо студентів поступово формувалося ширше коло підтримки. Кияни приносили теплі речі, допомагали протестувальникам і приходили на площу просто поговорити з ними. До студентів приходили діячі культури, серед яких Ліна Костенко та Ніла Крюкова.
Поступово площа перестала бути просто місцем голодування кількох десятків людей. Вона перетворилася на політичний центр, у якому щодня обговорювали майбутнє країни.
П’ять вимог студентів стосувалися майбутнього всієї України
Особливість Революції на граніті полягала в тому, що її учасники майже не висували соціальних або суто студентських вимог. Практично всі основні вимоги були політичними. Однією з них була відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола. Для студентів він уособлював стару радянську систему управління та небажання влади проводити достатньо швидкі зміни.
Друга вимога стосувалася проведення нових парламентських виборів на багатопартійній основі. Верховна Рада була обрана лише кількома місяцями раніше, однак більшість у ній продовжували контролювати комуністи.
Студенти також вимагали націоналізації майна Комуністичної партії України та комсомолу. Партійні структури десятиліттями накопичували значні матеріальні ресурси, хоча формально не були державними установами.
Четверта вимога була однією з найбільш стратегічних — Україна не повинна була підписувати новий Союзний договір. Саме цей документ Москва розглядала як спосіб зберегти СРСР у реформованому вигляді.
Остання вимога стосувалася військової служби. Українські призовники мали служити переважно на території республіки. На тлі конфліктів у різних регіонах СРСР це питання хвилювало тисячі сімей.
У сукупності ці пункти фактично ставили під сумнів стару радянську модель. Молодь вимагала змінити уряд, перезавантажити парламент, послабити Комуністичну партію, отримати більший контроль над армією та не дозволити Москві закріпити Україну в новому Союзі.
Саме тому протест швидко перестав бути справою лише студентів. Його вимоги збігалися з настроями значної частини демократичної опозиції та суспільства, яке вже бачило, як комуністичні режими падають у сусідніх країнах.
Влада спочатку розраховувала, що голодування закінчиться саме, але протест лише зростав
На початку влада не поспішала виконувати вимоги. Розрахунок міг бути досить простим: кілька десятків молодих людей не зможуть довго голодувати, суспільний інтерес поступово зменшиться, після чого акція завершиться.
Проте сталося протилежне. Інформація про студентів дедалі ширше поширювалася Києвом і іншими містами. На площу приходило все більше людей, а студенти інших університетів почали організовувати акції солідарності.
9 жовтня відбулися переговори між представниками Верховної Ради та протестувальниками. Наступного дня парламент відмовився включити студентські вимоги до порядку денного.
Це рішення не зупинило рух, а лише радикалізувало його. Протягом наступних днів до протесту приєднувалися дедалі більше київських вишів. Акції підтримки відбувалися й за межами столиці. Переломним став 15 жовтня, коли у Києві оголосили загальний студентський страйк. Молодь почала блокувати навчальний процес, заходити до корпусів університетів і закликати студентів приєднуватися до протесту.
За інформацією Українського інституту національної пам’яті, цього дня на Майдані зібралося близько ста тисяч людей — студентів, робітників та інших громадян. Масштаб протесту вже не дозволяв владі ставитися до нього як до локальної акції.
Колони протестувальників рушили до Верховної Ради. Частина демонстрантів прорвала міліцейський кордон, після чого біля парламенту виникло ще одне наметове містечко. Фактично за два тижні влада отримала зовсім іншу ситуацію: замість кількох десятків голодуючих студентів у центрі столиці вона зіткнулася із широким масовим рухом.
17 жовтня Верховна Рада погодилася на компроміс
Після подій 15 жовтня парламент уже не міг просто ігнорувати протест. Представники студентів отримали можливість брати участь у переговорах із депутатами та виступати безпосередньо у Верховній Раді. 17 жовтня погоджувальна комісія за участю депутатів і представників протестувальників узгодила текст рішення. Стенограма парламенту свідчить, що сторони досягли консенсусу щодо проєкту постанови.
Того ж дня Верховна Рада УРСР ухвалила постанову «Про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в м. Києві з 2 жовтня 1990 року». Сам факт появи такого документа означав, що радянська влада була змушена офіційно реагувати на ультиматум молодіжного руху.
Одним із найпомітніших результатів стала відставка Віталія Масола. 23 жовтня Верховна Рада окремо проголосувала за його звільнення з посади голови Ради Міністрів. Було також зафіксовано підхід щодо проходження строкової служби громадянами України переважно на території республіки та політичні зобов’язання щодо інших вимог протестувальників.
Після рішення парламенту студенти припинили голодування і почали згортати табір. Проте говорити про повне виконання всіх п’яти пунктів було б спрощенням. Зокрема, дострокові парламентські вибори восени 1991 року так і не відбулися. Верховна Рада, обрана у 1990 році, продовжила роботу і після проголошення незалежності.
Не була негайно реалізована і вимога щодо повної націоналізації партійного майна у тому вигляді, як її формулювали учасники акції. Тому головний результат Революції на граніті був не лише в конкретних рішеннях парламенту. Значно важливішим став прецедент: організований ненасильницький протест уперше продемонстрував, що навіть радянську владу в Україні можна змусити відступати.
Досвід Революції на граніті залишився моделлю для майбутніх протестів
Восени 1990 року розпад Радянського Союзу ще не був неминучим. Москва все ще намагалася зберегти країну через новий Союзний договір, комуністичні структури залишалися сильними, а Україна формально була однією з радянських республік.
Проте студентський протест показав, наскільки швидко змінюється суспільство. Молоді люди, більшість яких не мала доступу до великої політики, створили власну організаційну систему, сформулювали конкретні вимоги, залучили підтримку суспільства і змусили парламент вести з ними переговори.
Не менш важливим стало те, що протест відбувався ненасильницькими методами. Намети, голодування, страйки, марші та масова присутність на центральній площі виявилися достатньо сильними інструментами політичного тиску. Менш ніж через рік, 24 серпня 1991 року, Верховна Рада проголосила незалежність України. 1 грудня того ж року понад 90% учасників всеукраїнського референдуму підтримали Акт проголошення незалежності.
Революція на граніті не була єдиною причиною цих подій і сама по собі не зруйнувала Радянський Союз. Проте вона стала одним із показників того, наскільки далеко українське суспільство вже відійшло від старої радянської політичної моделі.
Вона залишила після себе і ще одну важливу спадщину — саму модель організації протесту. Центральна площа столиці, наметове містечко, волонтерська допомога, власна охорона, медична служба, інформаційна робота, підтримка мешканців міста та тиск на парламент — багато з цих елементів Україна знову побачить під час Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2013–2014 років.
Символічним стало навіть місце подій. У 1990 році студенти голодували на площі Жовтневої революції. Уже після проголошення незалежності вона отримала назву майдан Незалежності.
Саме тому Революція на граніті залишається важливою не лише як сторінка пізньорадянської історії. Вона стала одним із перших великих прикладів того, як в Україні сформувалася традиція суспільного протесту, здатного реально впливати на політичні рішення.
